Кіноклуб Bommer Brothers (Харків, 2011)

BOMMER-FEST 2010 заповнив зал «Боммера» на сорок вісім годин і показав, що в Харкові є публіка для некомерційного кіно. Фестивальній команді не хотілося, щоб ця публіка розбілася після церемонії закриття, — тож 2011 року в тому самому залі на Полтавському Шляху, 6 почалися регулярні покази кіноклубу Bommer Brothers.

Назва лишила за собою сам дім: клуб був, по суті, резидентною спільнотою кінотеатру, організованою Олександром Поберайлом із того самого кола, що робило фестиваль. Час був вдалим: клуб відкрився, поки фестивальний імпульс ще не вигас, тож перша аудиторія частково складалася з людей, які щойно провели в цьому залі сорок вісім годин. Час був вдалим: клуб відкрився, поки фестивальний імпульс ще не вигас, тож перша аудиторія частково складалася з людей, які щойно провели в цьому залі сорок вісім годин.

Принцип клубу був простий: світове кіно не споживають, а вивчають. Кожна зустріч — показ і розмова після нього: контекст, кіномова, те, що фільм робить із глядачем. Зал на дев’яносто місць робив формат можливим: маленький настільки, щоб обговорення лишалося однією розмовою, а не лекцією.

Клуб пропрацював понад два роки регулярних зустрічей — паралельно з раннім андеграундним кіновиробництвом свого організатора: спільнотна половина практики, в якої була й авторська половина. Ведення показів означало підготовку контексту до кожного титулу й ведення розмови після — освітня рутина, яка згодом перетекла у викладацьку практику організатора в Харківській державній академії культури. Для молодого кінематографіста клуб був ще й кіношколою без плати за навчання: найясніший спосіб зрозуміти, як працює фільм, — пояснити його залові й пережити його запитання. Ведення показів означало підготовку контексту до кожного титулу й ведення розмови після — освітня рутина, яка згодом перетекла у викладацьку практику організатора в Харківській державній академії культури. Для молодого кінематографіста клуб був ще й кіношколою без плати за навчання: найясніший спосіб зрозуміти, як працює фільм, — пояснити його залові й пережити його запитання.

Програма спиралася на історію світового кіно, а не на актуальний прокатний репертуар: класика, авторське кіно, фестивальні відкриття такого типу, які 2010-го приніс у зал фестиваль. Детальна програма показів зберігається в архіві організатора й додаватиметься на цю сторінку в міру оцифрування. Крізь неї пройшли три лінії: канонічна класика, на якій тримається будь-яка кіноосвіта; авторське кіно того типу, який святкували фестивальні кола 2000-х–2010-х; і відкриття, привезені з міжнародної селекції фестивалю 2010 року. Чого програма свідомо уникала, — це актуального комерційного репертуару: клуб існував саме для того, щоб дати Харкові друге вікно у світове кіно. Крізь неї пройшли три лінії: канонічна класика, на якій тримається будь-яка кіноосвіта; авторське кіно того типу, який святкували фестивальні кола 2000-х–2010-х; і відкриття, привезені з міжнародної селекції фестивалю 2010 року. Чого програма свідомо уникала, — це актуального комерційного репертуару: клуб існував саме для того, щоб дати Харкові друге вікно у світове кіно.

Клуб жив у залі з власною біографією. «Боммеръ» на Полтавському Шляху, 6 — адреса, яку харківська преса описує як один із найстаріших кінотеатрів міста і Східної Європи: кінопокази на цій ділянці почалися ще на початку ХХ століття, а до 2010 року дім встиг побувати й радянським кінотеатром, і занедбаною околицею, і знову артхаусним майданчиком.

Для формату клубу зал підходив ідеально: дев’яносто місць, екран 4,2 × 8 метри, звук Dolby Stereo — параметри, зафіксовані в анонсі фестивалю 2010 року. Малий зал означав неможливість анонімності: після фільму не можна було тихо розчинитися в темряві, доводилося говорити — і саме це було метою.

Полтавський Шлях — історична вісь міста, далеко від кав’ярень центру: кіно сюди приходило як подія, до якої їдуть. Кіноклуб став для цієї адреси другим життям поспіль — одразу після фестивального.

Початок 2010-х був для Харкова часом, коли міська кіноспільнота шукала нові форми: фестивалі, кіноклуби, незалежні покази. Bommer Brothers у цьому ландшафті — приклад найпростішої й найстійкішої форми: один зал, один проєктор, послідовна лінія програми. Інституції такого типу не лишають пишних слідів у новостях, але саме вони виховують глядача, який потім наповнює фестивалі.

Для харківської кіноспільноти початку 2010-х Bommer Brothers був місцем, де фестивальне кіно стало звичкою, а не подією: той самий зал, ті самі обличчя, зустріч за зустріччю. Коли клуб завершився, його організатор перейшов до веб-серіалів, а згодом — до дослідження інтерактивного кіно; клуб лишився спільнотним розділом цієї історії. 2015 року з’явився вебсеріал Dirty Russian — виробнича половина тієї самої практики, що переїхала зі показової зали в інтернет. Цей сайт — продовження тієї лінії: дослідження, курси й інтерактивні проєкти, задокументовані тут, виросли з переконання, на якому тримався клуб, — кіно варте того, щоб вивчати його разом, у залі, з іншими людьми. Цей сайт — продовження тієї лінії: дослідження, курси й інтерактивні проєкти, задокументовані тут, виросли з переконання, на якому тримався клуб, — кіно варте того, щоб вивчати його разом, у залі, з іншими людьми. Фестиваль 2010 року, з якого все почалося, задокументований на сторінці BOMMER-FEST 2010.